Коли дитина переступає поріг школи, вона приносить із собою більше, ніж здається.
Є рюкзак, який бачать усі.
У ньому — книжки, зошити, форма на фізкультуру і яблуко на перерву.
А є ще один — тихий і невидимий.
І саме його вага часто визначає, яким буде день.
У цьому рюкзаку — почуття.
Ті, що народилися ще вранці.
Ті, що залишилися з учора.
Там може лежати гордість за правильно розв’язану задачу.
А поряд — страх помилитися знову.
Там — надія, що сьогодні похвалять.
І тривога, що знову не зрозуміють.
Іноді в ньому світиться мамине «Я вірю в тебе».
І татовий теплий дотик перед виходом.
А іноді — тиша після непорозуміння.
Слова, які боляче зачепили.
Відчуття, що ти «не такий».
У цьому рюкзаку може бути сміх із другом на перерві.
А може — самотність серед галасу.
Там зберігається все, що дитина переживає.
Все, що вона ще не навчилася пояснювати.
І якщо придивитися уважніше,
можна помітити цей невидимий тягар.
Він — у погляді.
У русі плечей.
У тому, як дитина заходить до класу.
Бо діти не завжди говорять словами.
Але завжди — серцем.
